Розмір шрифту: A A A
Колір сайту: A A A A
Перейти до повної версії сайту
Попаснянська районна рада
офіційний сайт

Історична довідка

Незважаючи на значимість багатьох проблем і процесів, що відбувалися  в нашому краї, багато питань історії досліджені ще слабко. В 2008 році відзначалося 70-річчя утворення Луганської області й 70‑річчя, від дня присвоєння Попасній статусу міста, у цьому ж році цілий ряд населених пунктів району одержали статус селищ міського типу. Але історія й нашої  області, і нашого міста, і району почалася не 70 років тому, а набагато раніше.

Попаснянщина – прадавня й вічно юна земля. Тут чувся тупіт скіфських і сарматських коней і свист татарських стріл. Тут тяглися в степовому пилу обози чумаків. Сюди, 250 років тому, на підмогу братам-слов'янам прийшли серби, хорвати, волохи й інші народи. Вони стали надійним заслоном на шляху кримської орди, принесши мир на нашу землю. А після звільнення півдня України від набігів татар потягнулися в наші краї люди з України й Росії, вони засновували тут села й міста, деякі з них дотепер носять їхні імена.

ДИКЕ ПОЛЕ

Дике пустельне поле, що простирається від правого берега Дінця ( по ходу ріки) і до Дону, являло собою величезний, в основному степовий простір між Гетьманщиною на заході, Московщиною на півночі й Військом Донським на сході. Кримські татари вважали ці землі своїми, хоча постійно тут не проживали. Вони міцно трималися цих володінь, знищуючи всіх, хто насмілився тут поселитися. У своїх набігах вони були нещадні –вирізали цілі селища й гнали здоровіше населення для продажу в Туреччину, де перебував Османський султан, якому вони підкорялися й служили.

А вже в 20-і роки XVI в. у землях з'являються організовані сторожові пости й стоянки.В 1526 році історик С. Герберштейн уперше згадує Крейдові гори Сіверського Дінця, розповідаючи, що отут уздовж ріки військові регулярно проводять «сторожі» з метою розвідки татарських задумів. У Никонівському літопису сторожі в цих місцях згадуються під 1538-1539 роками.

У переліку 73 сторож на Сіверському Донцю були названі 5-а Святогірська сторожа й найближча до нас 6-а Бахмутська сторожа. Кожна сторожа містила в собі полосу місцевості довжиною сорок верст, на якій несла секретну дозорну службу кінна варта (роз'їзд) з 4-10 людей, постійно перебуваючи в русі «з коня не зсідаючи». Така прикордонна служба, покликана якщо поки ще не запобігти татарським набігам, те вчасно попередити про них населення південних районів, уже ґрунтовно вийшла на рубежі Сіверського Дінця. У це ж час більші кінні загони - 60-100 людей - робили глибокі рейди в степ до верховий Торця, Бахмутки, Лугани й називалися станицями. Тоді ж донські й запорізькі козаки почали засновувати свої поселення на Сіверському Дінцю і його притоках.

Саме козаки протистояли татарському натиску, розширюючи українські й російські володіння усе далі на південь. Донецький край був ареною боїв, місцем їх проживання, мисливськими вгіддями, тією милою серцю Батьківщиною, захищати яку вони готові були, ( як і татари!), до смертної години.

Запорізькі ж козаки найчастіше продовжували діяти на свій страх і ризик, хоча Річ Посполита, якій тоді належала більша частина України, уже завела реєстр, куди записувалися ті козаки, які офіційно враховувались на королівській службі. Однак запорожці - Військо Низове - здебільшого були нереєстровими. Саме ця запорізька голитьба й селилася подалі від поляків (ляхів) у Донецьких степах. Сюди їх залучала воля й достаток звірини, а сутички з татарами були так само звичні, як полювання на лисиць.

До кінця XVI – нач. XVII вв. відносять створення селища Білогорівки нашого району, його назва згадується в Указах Петра I. Селище є найстаршим у нашім районі й одним з найстарших на всій Луганщині.

Через нинішню територію нашого району проходив «секретний соляний шлях» із Запорізької Січі на Дон і Кагарлик. Частина цього «шляху» – сьогоднішня дорога Карбоніт-Луганськ, здавна називана у народі «бахмутским шляхом».

Уздовж нього козаки будували зимовники, своєрідні постои, де зупинялися, варили їжу, і перечікували непогоду. Легенда говорить, що одна з таких зупинок була на місці міста Попасна. Тут козаки, а пізніше чумаки зупинялися на постій, відпочивали самі, пасли  своїх волів, коней.

8 жовтня 1802 р. до складу утвореної Катеринославської губернии увійшли Бахмутський і Слов’яносербський уїзди, на їх території знаходились усадьбы поміщиків– Депрерадовичів (він і його нащадки заснували в нашому районі Комишуваху, Вікторівку, Миколаївку, Шевічів, Рашковічів (заснував с. Надеждіно – нині Калино-Попасне), Штеричів, Вані, Сентяніних, Божедаровичів, Мішарош, Драгомировічів, Павлових, Терентьєвих, Савічевих, Золотарьових (с. Золотарівка), Голубів (заснували села Голубівське і Череванівка (Черванівка), Соколових (Сокологорівка в м. Первомайськ), Тошковічів (Тошківка), Раєвських, а піздніш Петрових, Кривенків, Рубашкіних (Новоолександрівка, Рубащанський ліс), Богославських, Жиліних, Цеховських, Борисовських, Шаршових, Долинських, Акімових, Сомових, Іванових, Катрукових (Мирна Долина), Грекових, Суботкіних, Бахметьєвих і багато інших. По різному склались судьбицих людей, імена одних залишились тільки в архівах, імена інших досі носять населені пункти, в тому числі села: Устинівка, Голубівське, Вікторівка, Новоолександрівка, Новоівановка, Тошківка.

ВУГІЛЬНИЙ КРАЙ

Наш регіон називається Донецьким басейном ійого головне багатство – кам’яне вугілля стало основою розвитку промисловості і всієїекономіки Сходу України, головного промислового районукраїни.

І так сталось, що землі Попаснянського району опинились практично в центрітих історичних подій – можна сказати, що Донбас почався з наших земель! Перше вугіллязнайдене на півдні нашого району в балці Скелеватій, котра починається на території Троїцької сільради. Перша шахта була побудована в Лисячій балці, а це теж в межах нашого району. За казенними копальнями виникають розробки приватних підприємців. Вже в середині XIX ст. в районі Лисичанська виникли приватні шахти. В селі Рубіжномуз 1858 року діяла копальня поміщиці Шахової, далі відкрились копальні Депрерадовича і Богдановича. Відкривали шахти на своїх полях ідеякіселяни  Лисичанська, Верхнього, Привілля. Один з перших шахтовласників поміщик Золотарьов вимінював у селян землі, богаті вугіллям, на умовах: за одну десятину богатоївугіллям землі давав чотири десятини плодородної.

ЗАЛІЗНИЦЯ

Розвиток вугільної промисловості потребував розвитку обслуговуючих підприємстві, в першую чергу, залізничного транспорту. Вже 1 грудня 1878 г. відкрився рух на лініях Дебальцеве-Луганськ, Дебальцеве- Попасна,  Попасна- Краматорськ. Ось коли вперше на картах з'явилася назва станція Попасна, і це була карта залізниць Російської імперії. Приблизно через рік, в 1879 році, пішли потяги по лінії  Попасна-Лисичанськ.

Станція, а згодом місто Попасна – великий залізничний вузол, який виник під час будівництва Донецької залізниці. При станції, яка була побудована в 1878 р., утворилося селище, жителі якого в основному були пов'язані із залізницею. Зі станції відправляли вугілля й метал, що прибуває із сусідніх Алмазнянської й Мар’ївської копалень. Тут же знаходилися депо й пристанційні склади.

Лінія Трудова – Попасная Горлвського залізничного вузла мала в той час лише транзитне значення. А от лінія Попасна – Микитівка, відкрита в серпні 1899 р., відіграла для нашого регіону немаловажну роль. Вона з'єднала північний Лисичанський район із центральним. У травні 1901 р. лінія разом з іншими вуглевозними ділянками була передана у відання Управління Єкатерининської залізної дороги. Розвивались транспортні служби, з'явились більш потужні паровози й вагони, прокладувались нові шляхи, будувалась інфраструктура. Розвиток населених пунктів району, ріст їх чисельності відбувався завдяки розвитку залізничного транспорту й вугільної промисловості.

ТЕПЕРІШНІЙ ЧАС

Після революційних перетворень 1917 року наші землі входили до складу Артемівського округу.

24 жовтня 1938 року Наказом Президії ВерховноїРади Української РСР селище Попасна було віднесене до категорії міст. Його населеннязгідно даних перепису 1939 року склало 26 тис. чоловік. Місто стало центром Попаснянського району Ворошиловградської області.

До складу району входили Попаснянська, Первомайська, Золотівська, Гірська міські, Калинівська, Нижненська, Привільнянська, Тошківська селищні, Калино-Попаснянська, Катеринівська, Нирківська, Михайлівська, Новоіванівська, Новоолександрівська, Оріхівська та Троїцька сільські ради.

У зв’язку з проведенням територіальної реформи 18 березня 1963 року Попаснянський район бул розділений: радгоспи, колгоспи, сільські й селищні ради було передано в адміністративне підпорядкування Лисичанському району, а місто Попасна – Первомайському міськвиконкому.

30 грудня 1977 года був підписаний Наказ Президії Верховної Ради Української РСР про створення Попаснянського району. Місто Попасна підпорядковувалося Лисичанському району, а центр району переміщувався в Попасну. Ця дата вважається датою утворення Попаснянського району. 

В 1990-х роках селища Боровське, Осколонівка та Боброве були підпорядковані Сєвєродонецькій міській раді.

Постановою Верховної Ради України від 7 жовтня 2014 року №1693-VII до складу району були передані території Чорнухинської селищної ради (селище міського типу Чорнухине, селище Круглик, селище Міус) - від Перевальського району, Гірської міської ради (місто Гірське), Золотівської міської ради (місто Золоте), Нижненської селищної ради (селище міського типу Нижнє), Тошківської селищної ради (селище міського типу Тошківка) - від Первомайської міської ради, Новотошківської селищної ради - від Кіровської міської ради (селище міського типу Новотошківське).

Постановою Верховної Ради України від 11 лютого 2015 року № 177-VIII о складу району була передана територія села Жолобок - від Слов'яносербського району. Рішенням районної ради село Жолобок було підпорядковане Нижнєнській селищній раді.